Читати словник

СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ

А

Авангардизм (від франц. «передовий загін») — термін, яким позначають «ліві» (нереалістичні) течії в мистецтві. Протест проти війни, інших негативних суспільних явищ авангардисти поширили на мистецтво і виступали проти традиційних форм художнього вираження (наприклад, французькі авангардисти намагалися зруйнувати поетичний синтаксис, створити нову мову). Художній досвід авангардистів мав значний вплив на розвиток літератури XX ст. Напрями авангардизму — футуризм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм та ін.

Автобіографія — літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор.

Акмеїзм (від грец. «розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь») — літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи «лірику природи» та «лірику культури». Друкувались у журналі «Аполлон» (1909—1917). Із цим літературним угрупованням пов'язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію «Цех поетів».

Алітерація — повторення подібних за звучанням приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності.

Алегорія — троп, у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу (наприклад, у казках Лисиця уособлює хитрість).

Алю́зія (лат. allusio — натяк, жарт) — стилістична фігура, що містить указівку, аналогію чи натяк на певний історичний, міфологічний, літературний, політичний або ж побутовий факт, заздалегідь обдумане відсилання читача до певного сюжету чи образу світової літератури.

Амфібрахій — у силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з наголосом на другому складі.

Анапест — у силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з наголосом на останньому складі. 

Анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій. 

Архітекстуальність  - один із типів взаємодії текстів, жанровий зв'язок текстів.

Асамбляж – композиції з різних випадкових речей: заіржавілих автомобільних деталей, консервних бляшанок, порожніх пляшок тощо. У письменстві такий характер мають стильова еклектика, суміш літературної мови і жарґону, використання суржику, жанрові гібриди, компіляція сюжетів.

Асонанс — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність. 

Астрофічний вірш — вірш, який не ділиться на строфи чи строфоїди. Рядки такого вірша вільно переходять від чотиривірша у двовірш тощо.

Афоризми, або Крилаті слова — стислі влучні оригінальні вислови відомих письменників, що набули поширення в народі через влучність, дотепність чи широту філософських узагальнень.

Б

Білий вірш — неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною структурою, де на місці рими лишається чиста клаузула (наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки).

Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичної, історико-героїчної або соціально-побутової тематики з драматичним сюжетом (наприклад, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського).

Бароко — напрям у мистецтві та літературі ХVІІ-ХVІІІ ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.

Бриколаж (франц. bricolage – майстрування) – в  літературі цей термін означає текстову суміш, творену з випадкового матеріалу за специфічним ігровим принципом, який полягає в тому, що ідеї, образи, фрази, жанрові та стильові елементи, відірвані від своїх контекстів, прилаштовуються один до одного, внаслідок чого створюється не уніфіковане значення тексту, а симфонічне звучання різнорідних семантичних його складників.

Буколіка — жанр античної поезії, в якому мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі.

Бурлеск — жанр гумористичної поезії, комічний ефект досягається тим, що героїчний зміст викладається навмисно вульгарно, грубо, або навпаки, тим, що про буденне говориться піднесено (наприклад, «Енеїда» Котляревського).

В

Віршування, або Версифікація — і. Мистецтво виражати свої думки у віршованій формі. 2. Система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.

Верлібр — вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.

Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання.

Водевіль — невелика комедійна п'єса (переважно одноактна), якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, у ній розмови героїв чергуються з піснями, танцями (наприклад, «Москаль — чарівник» І. Котляревського).

Г

Гімн — урочистий музичний твір на слова символічно-програмового змісту, вживається переважно як символ держави.

Гіпербола — різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії.

Гекзаметр — віршовий дактилічний розмір з шістьма наголосами без рими.

Геппенінг - найпоширеніший різновид мистецтва дії, спрямований на замну традиційного художнього твору простим жестом, розіграною виставою чи спровокованою подією безпосередньо на вулиці.

Герой літературного твору, або Персонаж — 1. Постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру, 2. Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, звірів у казках, байках, притчах та деяких інших жанрах.

Гіперреалізм (фотореалізм) - симуляція чогось, що ніколи у дійсності не існувало.   Гіперреалісти створюють хибну реальність, переконливу ілюзію. Вони відображають світ сучасного міста: вітрини магазинів і ресторанів, станції метро, світлофори, перехожих на вулиці; грають відображеннями на блискучих поверхнях, створюючи враження взаємопроникнення просторів; їхньою метою стає відбити світ не просто достовірно, а надреально. Інша назва гіперреалізму – фотореалізм. Фіксуючи й оголюючи сучасність, фотореалізм у своїх програмних  роботах опинився на межі образотворчого мистецтва  і трохи її не переступив у своєму змаганні з самим життям.

Гіпертекст – це система текстів, сконструйованих за взірцем словника чи енциклопедії, де кожна стаття відсилає до інших статей, і читати їх можна у довільній, нелінійній послідовності, в р.ізних напрямах.

Гіпертекстуальність -  один із типів взаємодії текстів, висміювання та пародіювання одним текстом іншого.

Градація — стилістична фігура, що полягає в поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення чи пониження їхньої емоційно-смислової значимості.

Гумор — 1. Різновид комічного, відображення смішного в життєвих ситуаціях і людських характерах. 2. Узагальнена назва творів, мета яких — розсмішити, викликати гарний настрій 3. Взагалі сміх і відчуття комічного.

Гумореска — невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетного відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю.

Д

Діалектизми — слова, характерні для мовлення жителів певної місцевості. Вживаються в художніх творах для мовної характеристики персонажів, для створення місцевого колориту.

Діалог — розмова двох чи кількох дійових осіб.

Дактиль — у силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з наголосом на першої складі.

Драма — і. Один з основних родів художньої літератури, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дії самих персонажів. 2. Один із жанрів драматичного роду, комедією, трагедією, це п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, як розвивається в постійній напрузі.

Дума — великий пісенно-розповідний (ліро-епічний) твір переважно героїчного змісту.

Думка (дума) — жанр (вид) невеликої медитативно-елегійної (журливої) поезії, іноді бального змісту, який був поширений у творчості українських письменників — романтиків першої половини XIX ст.

Е

Екзистенціалізм — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930-1940 р. а найбільшого розвитку досягла в 1950-1960 рр. Джерела екзистенціалізму містилися в праці філософа XIX ст. Є. К'єркегора. Основним положенням екзистенціалізму є постулат:(існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Експресіонізм (від франц. «вираження») — одна з авангардистських течій у мистецтві. Термін уперше був ужитий у журналі «Штурм» (Берлін) у 1911 р. Головним проголошувалося вираження суб'єктивного світосприйняття письменника, авторського «я». Це досягалося створенням виразних, яскравих, але умовних, деформованих образів, часто поданих у фантастичному чи гротескному ракурсі. Основні жанри — лірична поезія і публіцистична драма, що перетворювалася на схвильований монолог автора. Дійсність зображувалася у зіткненні протилежностей (позитивне — негативне, чорне — біле). У середині 20-х pp. експресіонізм перестав існувати як самостійна течія.

Експозиція — сюжетно-композиційна частина художнього твору, яка знайомить з його головними персонажами, конфліктами, проблемами, обставинами дії.

Експозиція — сюжетно композиційна частина художнього твору, яка знайомить читача з його головними персонажами, конфліктами, проблемами, обставинами дії. 

Епіграма — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною кінцівкою (пуантом). 

Епіграф — напис (часто цитата), який вміщується автором перед текстом твору або його частиною. Епіграф передає основну ідею, настрій або колізію твору, задає тон. 

Епізод — невеликий уривок, фрагмент, відносно завершена та самостійна частина художнього твору, що зображує одну з подій або важливий у долі персонажа момент. 

Епітети постійні — епітети, які у фольклорних творах, а іноді в інших, часто вживаються з тими самими словами: козак — молоденький, кінь — вороненький, зброя — ясная, шлях — битий.

Епіфора — стилістична фігура, протилежна анафорі: повторення однакових виразів, слів, або звукових сполучень у кінці віршових рядків чи строф, а також прозових уривків з метою посилення виразності поетичної мови, підкреслення чогось.

Епопея — значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь (наприклад, твір У. Самчука «Волинь»).

Епос (від грец. «слово, мова, розповідь») — один з родів художньої літератури (поряд з лірикою та драмою); характеризується розповідною, описовою (епічною) формою, широтою зображення подій і характерів. Основні епічні жанри — казка, легенда, епопея, роман, повість, оповідання, новела, нарис.

Есе — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного питання і не претендує на вичерпне й визначальне трактування теми.

Естетизм (від грец. «почуттєвий, здатний відчувати») — тенденція в англійській літературі, яка сформувалась наприкінці XIX ст. під впливом ідей Джона Рескіна (вічна за своїм значенням формула: зв'язок краси і правди, краси і добра, краси й справедливості) та Уолтера Пейтера («естетичний дослідник розглядає всі предмети, з якими йому доводиться мати справу, всі твори мистецтва, всі гарні форми природи і людського життя як сили та явища, здатні породжувати приємні відчуття»). Найбільш яскравим представником естетизму був Оскар Уайльд, який вважав, що мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності і тому перебуває в опозиції до свого часу, що життя наслідує мистецтво, а не навпаки, що «немає книжок моральних або аморальних, є книжки добре написані або написані погано». Свої погляди на мистецтво Уайльд виклав у статтях і в передмові до роману «Портрет Доріана Грея».

Ж

Жанр літературний (від франц. «рід, вид») — термін має загальне значення, об'єднує літературну систематику, класифікацію літературних творів за різними типами їх поетичної структури. За способом зображення життя літературні форми поділяються на три роди: епос, лірику, драму — перший ступінь класифікації, В літературній практиці різні роди літературної творчості можуть переплітатися, поєднуватися. Існують вони у певних літературних жанрах або видах — другий ступінь класифікації. Епос має такі жанри: епопея, казка, оповідання, повість, роман, нарис, художні мемуари та ін. Ліричні жанри — це пісня, сонет, елегія, епіграма та ін. Драма в широкому розумінні поділяється на такі жанри: трагедія, комедія, власне драма, водевіль. Окрему групу ліро-епічних жанрів становлять поема, балада, ода та ін. Поділ на підвиди чи на окремі жанрові форми — це третій ступінь класифікації. Історія літератури знає роман античний, лицарський, пригодницький, соціально-побутовий, психологічний, історичний, філософський та ін. Жанр є своєрідною пам'яттю літературного розвитку; його природа надзвичайно складна. Жанри довговічні, проходять історичну еволюцію. Для кожної епохи характерні певні жанри. У XX столітті поширені найрізноманітніші жанри.

З

Зав'язка — елемент сюжету й композиції, який розпочинає основний конфлікт, зіткнення антиподів.

Загадка — це короткий твір, в основі якого лежить дотепне метафоричне запитання, що передбачає відповідь на нього.

І

Ідея художнього твору — емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора.

Ідилія — різновид буколіки; невеликий, переважно віршовий, твір, в якому поетизується сільське життя (наприклад, «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка).

Імажизм (від франц. «образ») — модерністська течія в англійській та американській поезії 10-х — початку 20-х pp. XX ст. Його засновники та теоретики — англійський філософ Томас Хюм та американський поет Езра Луміс Паунд. Імажисти, поєднуючи філософію інтуїтизму та формальні теорії французького символізму, культивували самодостатній «чистий» образ, вільний вірш, Найвидатніші представники імажизму — англійські поети Томас Стернз Еліот, Дейвід Герберт Лоуренс, Ричард Олдінгтон, американські поети Емі Лоуелл, Хілда Дулітл, Джон Флетчер. Імажизм знаменував собою відрив від романтизму і перехід до форм сучасної англо-американської поезії.

Імпресіонізм (від франц. «враження») — течія в мистецтві другої половини XIX — початку XX ст. Імпресіонізм став цілою епохою в історії французького живопису («сама назва течії походить від назви картини Клода Моне «Імпресія. Схід сонця»). Художні відкриття імпресіоністів у галузі образотворчого мистецтва пов'язані з новим сприйняттям предмета зображення, зумовленим не тільки прагненням відобразити враження від життєвого явища, а й підкреслити його мінливість, плинність. У літературі головними ознаками імпресіонізму були психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити зміни в настрої та життєві враження, ритмічна організація прози, увага до кольорів і звуків. Риси імпресіонізму притаманні творчості Бертольда Брехта, Гі де Мопассана, Кнута Гамсуна, Оскара Уайльда, Бориса Зайцева. В історії літератури імпресіонізм залишився тенденцією у творчості художників, які належали до різних літературних напрямів.

Інверсія — одна із стилістичних фігур мови, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово чи слова особливо підкреслити, звернути на них увагу.

Інтер'єр — в літературі вид опису, змалювання внутрішніх приміщень та предметів, які в них знаходяться і безпосередньо оточують персонажів твору.

Інтерпретація – (лат. interpretation – тлумачення, роз’яснення, розкриття змісту чого-небудь) – «дослідницька діяльність, пов’язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку» ; творче сприймання художнього твору, самостійне тлумачення виявлених шляхом аналізу (грец. analysis − розкладання) компонентів художнього тексту.

Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові співвідношення літературних творів, співіснування в одному тексті одного чи кількох творів (як цитати, плагіату, алюзії, ремінісценції)

Інтермедія — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконувався між актами вистави на серйозні, переважно релігійні теми.

Інтонація — чергування підвищень і знижень голосу, тон мовлення, який Дозволяє виражати почуття, ставлення до вимовленого.

Іронія — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

Історичні пісні — це ліро-епічні твори героїчного характеру про важливі події минулого та відомих історичних осіб.

К

Кіноповість — сценарій, перероблений для читання (наприклад, «Україна в огні» О. Довженка).

Казка — один із основних жанрів народної творчості, епічний, розповідний, сюжетний художній твір усного походження про вигадані та фантастичні події.

Календарно-обрядові пісні — це ліричні твори, якими супроводжуються обряди та ритуали, пов'язані з циклічністю природи, зі зміною пір року.

Катрен — строфа з чотирьох рядків, чотиривірш.

Класицизм — напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування.

Клаузула, або Клаузула — заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу.

Колаж (від фр. coller — склеювати) — технічний прийом в образотворчому мистецтві, який ґрунтується на введенні у твір різних за фактурою та кольором предметів: шматків газет, афіш, шпалер тощо.У широкому сенсі колаж — включення за допомогою монтажу в творилітератури, театру, кіно, живопису, музики різностильових об'єктів або тем для посилення естетичного ефекту.

Комічне (грецьк. kemikos — веселий, смішний) — естетична категорія, характерною рисою якої є освоєння світу і його зображення крізь призму сміху.
Основними формами функціонування комічного є сатира, гумор та іронія. Сатира осміює суспільні явища, а гумор — несуттєві недоліки окремих осіб, а також екзистенційні вади буття людини.
Серед численних засобів комічного можна назвати такі, як алогізм, гіперболізація, буфонада, каламбур, фарс, пародія, гротеск (хоча гротеск може бути і трагічним). 

Колізія — зіткнення протилежностей (інтересів, переконань, мотивів, окремих осіб), джерело конфлікту та форма його реалізації у художньому творі.

Коломийка — жанр української пісенної лірики, який пов'язаний з однойменним народним танцем. Коломийка має традиційну жанрову структуру: дворядкова строфа, кожен рядок якої складається з 14 складів, має малу цензуру після 4-го та велику після 8-го складів і закінчується жіночою римою (з наголосом на передостанньому складі).

Колядка — жанр величальних календарно-обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов'язані з зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства — з різдвяним.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, виявляється смішне в навколишній дійсності чи людині (наприклад, «За двома зайцями» М. Старицького).

Композиція — побудова твору. Найпоширеніші види: лінійна — події зображуються в хронологічній послідовності; ретроспективна — події, що відбулися раніше, зображуються пізніше; паралельна — дві події, що відбулися одночасно, зображуються як послідовні; монтаж — кілька подій, що відбуваються одночасно, зображуються по черзі.

Конфлікт — зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями.

Крилаті слова, або Афоризми — стислі влучні оригінальні вислови відомих письменників що набули поширення в народі через влучність, дотепність чи широту філософських узагальнень.

Кульмінація — важливий елемент сюжету: вирішальне, найгостріше зіткнення сил, які ведуть боротьбу, момент найвищого напруження в розвиткові змальованих у творі подій.

Л

Лірика — 1. Один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. 2. Певний віршовий твір або сукупність творів.

Ліричний відступ — це такий авторський відступ від розгортання подій, картин і образів у якому письменник безпосередньо від себе висловлює почуття і настрої у зв'язку з долею героїв виявляє своє ставлення до них тощо.

Ліричний герой — образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний авторові.

Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображальні виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполук (балада, співомовка, поема, роман у віршах).

Література — так колись називали все, що написане або надруковане буквами (літерами Зараз термін «література» переважно вживається у значенні художня література. А художня література є одним із видів мистецтва, що образно відтворює життя за допомогою слова, мов.

Літературний жанр — тип літературного твору, один з елементів класифікації літературно матеріалу, позначає літературні твори, які умовно об'єднуються за певною структурою та спільний ознаками зображення дійсності. Наприклад, серед епічних творів найчастіше виділяють такі жанри (види): казка, байка, легенда, оповідання, новела, повість, роман, епопея та ін.; серед ліричні ліричний вірш, пісня, елегія, епіграма та ін.; серед драматичних: трагедія, комедія, драма, фарс та ін.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літератури напрям є своєрідним синтезом художнього методу та індивідуального стилю письменника.

Літературний процес — безперервний, надзвичайно складний, іноді суперечливий, який визначається всією сукупністю явищ і фактів, як єдиними нормами загальнолітературного світового розвитку, так і його національні особливостями.

Літературний рід — узагальнююче поняття, один з головних елементів систематизації літературного матеріалу, категорія вищого порядку. За родами література поділяється на епос, лірику, драму.

Легенда — народна оповідь про життя якоїсь особи чи незвичайну подію, оповита фантастикою, казковістю.

Лейтмотив — конкретний образ, часто повторювана деталь, головна тема чи ідея, визначальна інтонація, що пронизує твір або всю творчість письменника.

Логічний наголос — виділення важливого слова в реченні (яке несе особливе смислове навантаження) через підвищення сили голосу.

М

Магічний реалізм — поняття, за допомогою якого дослідники визначають особливості творчого методу деяких письменників XX ст., насамперед Кафки, а також Гарсіа Маркеса. Фантастичне та реальне в їхніх творах перемішано, «сплавлено» в єдність. Вторгнення фантастичного, всупереч традиції, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія. Створення особливої художньої дійсності — фантастичної — є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.

Міракль — один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «дива», здійснені Богородицею чи святими.

Містерія — західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства.

Міф — і. Форма мислення стародавньої людини. У міфі абстрактні поняття про світ виражаються у вигляді живих істот або навпаки — живі істоти виступають як вищі символи світу. Міф ґрунтується на глибокій вірі в реальність цих істот та їх надприродну силу. 2. Те саме, що легенда, розповідь про богів та героїв.

Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу в творах художньої літератури.

Медитація — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

Мемуари — оповідь у формі записок від імені автора про реальні події минулого, учасником або ж очевидцем яких він був.

Метатекст – текст опису, текст „другого порядку”, за допомогою якого автор називає прийоми, що використовуються ним для передачі певного змісту та відображають процеси становлення твору.

Метафора — один з основних тропів: образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Мовленнєвий такт — частина речення між двома паузами.

Модернізм — загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість.

Монолог — переважно в драматичному творі або кінофільмі роздуми персонажа вголос, розмова з самим собою чи глядачами.

Мотив — неподільна смислова одиниця, з якої складається сюжет (мотив жертовності, скорбота та ін.) або тема ліричного твору.

Мотто, або Епіграф — напис (часто цитата), який вміщується автором перед текстом твору або його частиною. Епіграф передає основну ідею, настрій або колізію твору, задає тон.

Н

Нарис — невеликий за обсягом оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей (наприклад, нарис Панаса Мирного «Подоріжжя од Полтави до Гадячого»).

Народна пісня — невеликий усний віршований твір, що співається.

Натуралізм — літературний напрям, який виник у західноєвропейській літературі в 70-х pp. і розповсюдився у 80—90-х pp. XIX ст. Програму натуралізму сформулював Е. Золя в книзі «Експериментальний роман» (1880), Натуралізм трактував життя з позицій біологізму; характер людини, з погляду натуралістів, залежить від спадковості, фізіологічних чинників. Натуралісти прагнули з науковою точністю описувати зовнішній вигляд людини, події, середовище, відмовляючись від їх художньої інтерпретації. Натуралізм відкрив для мистецтва нові галузі (біологічні аспекти людського існування, життя міських низів, людина і виробництво), однак не давав можливості створювати узагальнюючі картини та образи, тому логічним був шлях письменників від натуралізму до символізму й імпресіонізму. В літературі XX ст. традиції натуралізму посідають помітне місце. Натуралістичний досвід сміливого відображення непривабливих явищ дійсності був використаний багатьма письменниками (Анрі Барбюс, Теодор Драйзер, Борис Пільняк).

Науково-фантастична література — напрям у художній творчості, який формується наприкінці XIX століття творами Ж- Верна і Г. Уеллса і найвищого розвитку досягає у XX ст. Відмітними рисами науково-фантастичної літератури є розгортання подій в близькому або далекому майбутньому, найчастіше в космічному просторі з: використанням апаратів і артефактів науково-технічного прогресу, подорож у часі, зустрічі з представниками далеких цивілізацій, поведінка роботів і кіберів тощо.
Класики науково-фантастичної літератури: Г. Уеллс, К. Чапек, А. Азімов, Р. Бредбері, У. Ле Гуін та ін. 

Неореалізм — стильова течія в українській літературі початку XX ст., яка розвинулася з класичного реалізму.

Неоромантизм — стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового.

Неоміфологізм – один з головних принципів прози ХХ ст., який передбачає орієнтацію на архаїчну, класичну та побутову міфологію; циклічну модель часу; міфологічний бриколаж – твір будується як колаж ремінісценцій та цитат з інших творів.

Новела — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією.

«Новий реалізм» (фр. Nouveau Réalisme) —- об’єднання  художників  у Парижі, які разом з критиком і теоретиком П’єром Рестані підписали маніфест 27 жовтня 1960 року і орієнтувалися  в своїй  творчості  на  основні складові “нової  реальності”.

О

Ода — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. Оксиморон — різновид тропа, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу: «На нашій — не своїй землі» (Т. Шевченко).

Опис — зображення письменником місцевості, де відбувається дія, природи (пейзажу), зовнішнього вигляду осіб (портрета), внутрішньої частини приміщень (інтер'єру).

Оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному епізоді з життя одного персонажа (іноді кількох).

Оповідач — особа, вигадана автором, від імені якої в художньому творі автор оповідає про події та людей.

Оповідь — зображення подій і вчинків персонажів через об'єктивний виклад їх від першої особи, на відміну від розповіді — викладу від третьої особи.

П

Підтекст — внутрішній, прихований зміст якого-небудь висловлювання.

Пірихій — у силабо-тонічному віршуванні пірихієм умовно називається заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів.

Пісня — словесно-музичний твір ліричного або ліро-епічного характеру, мелодійний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу.

Памфлет — публіцистичний твір на злободенну тему, в якому з особливою гостротою й експресією, часто в сатиричній формі висміюються й викриваються якісь негативні суспільні явища.

Панегірик — поетичний жанр, найхарактернішою ознакою якого є захоплена похвала та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини.

Паралелізм — стилістична фігура: паралельне зображення двох (трьох і більше) явищ з різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших.

Пародія — сатиричний або гумористичний твір, який наслідує, імітує творчу манеру письменника або напряму з метою його висміяти.

Паратекстуальність -  один із типів взаємодії текстів, відношення тексту до своєї назви, післямови, епіграфу та ін..

Пастіш (від італ. разїіссіо — опера, складена з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація) - специфічний варіант пародії, яка у постмодернізмі змінює свої функції. Від пародії пастіш відрізняється тим, що тепер нема що пародіювати, немає серйозного об’єкта, який можна піддати висміюванню. Пастіш розуміють також як самопародіювання.

Пастораль — різновид буколіки; невеликий за обсягом художній твір, в якому мовиться про безтурботність сільського життя на лоні природи.

Пауза — перерва в мовленні, зупинка голосу під час читання. Може бути довгою, середньої та короткою.

Пейзаж — один із композиційних компонентів художнього твору: опис природи, будь-якої незамкненого простору зовнішнього світу.

Переказ — подібне до легенди усне оповідання про видатні події минулого, але біль достовірне, ніж легенда.

Перифраз — мовний зворот, який вживається замість звичайної назви певного об'єкта і полягає в різних формах опису його істотних і характерних ознак (наприклад, Т. Шевченка називають «великим Кобзарем»).

Персоніфікація — вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення — оживлення їх).

Персонаж, або Герой літературного твору — 1. Постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру. 2. люднені, оживлені образи речей, явищ природи, звірів у казках, байках, притчах та деяк інших жанрах.

Повість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризуємо однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкрито посідає проміжне місце між романом та оповіданням (перша українська повість — «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка).

Поезія — 1. Один із трьох літературних родів, поряд з епосом і драмою. 2. Невеликий художній твір у віршах, 3. Інколи цим поняттям означають віршовані твори певного автора, нації чи епох.

Поема — ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів.

Полілог — багатоголосся, розмова, в якій одночасно бере участь багато людей.

Порівняння — троп, який полягає у зіставленні одного предмета з іншим для того, щоб глибше розкрити, яскравіше змалювати його.

Портрет — зображення в літературному творі зовнішнього вигляду, пози, рухів, виразу обличчя людини, її одягу, взуття тощо.

Послання — віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт пост індустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

«Потік свідомості» — засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та плинного процесу. Застосування цього засобу було пов'язано вже з романом епохи сентименталізму, але самим поняттям «потік свідомості» вперше скористався американський філософ і психолог Вільям Джеме наприкінці XIX ст. Школа «потоку свідомості» сформувалась на початку XX ст. Її представники (Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Вірджінія Вулф, Гертруда Стайн) використовували «потік свідомості» насамперед як «техніку», спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показувати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді «потоку», «ріки». Розповідь не підпорядковується хронології чи логіці, вона подається як ланцюг асоціацій оповідача, викликаних найрізноманітнішими зовнішніми обставинами. Об'єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя. Картина світу може розпадатися на безліч окремих епізодів, які автор зводить в єдине ціле, створюючи певну раціональну модель. «Потік свідомості» як художній засіб використовували у XX ст. Томас Манн, Ромен Роллан, Ернест Хемінгуей, Уїльям Фолкнер, Грем Грін та ін.

Притча — твір із чітко вираженою мораллю, з конкретною повчальною ідеєю. Фабула у притчі є розгорнутою алегорією. Багато притч містять біблійні книги, давньоруські збірники. Чудові притчі складав український письменник і філософ Григорій Сковорода. Нового змісту притча набула в сучасній літературі Європи («Пасажири поїзда» Франца Кафки, «Володар Мух» Вільяма Голдінга).

Приказка — це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, її вчинки, явища життя і т. ін.: Або пан, або пропав.

Прислів'я — короткий влучний, часто заримований народний вислів повчального змісту.

Прозопопея, або Уособлення — різновид метафори: зображення неживих предметів або абстрактних явищ із наданням їм властивостей живих істот.

Псалми — жанр духовної лірики, пісні релігійного змісту.

Публіцистика — особливий рід літератури та журналістики, звернений до найактуальніших проблем, вирішення яких має велике значення для суспільства.

Р

Реалізм — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

Ремінісценція — один із видів творчих взаємовпливів, який полягає в запозиченні окремих елементів з творчості попередників.

Ремарки — авторські пояснення в тексті драматичного твору про час і обстановку, в якій відбувається дія, про вік, вигляд, міміку, жести, інтонацію голосу персонажів, про їх психологічний стан, вчинки тощо.

Рецензія — один із провідних жанрів літературної критики, що розглядає й оцінює твори художньої літератури й мистецтва, визначає їх вартість та характеризує, на думку критика, хиби, недоліки.

Речитатив — протяжне проказування, що наближається і до декламації, і до співу.

Ризома – (фр. rhizome – кореневище) – 1) специфічна форма кореня, щи не має стрижневого стебла;  2) метафора «ризома» − антипод поняття «структури» (чіткої ієрархічної системи). 1976 року в контексті напрацювання базових понять постмодернізму в праці «Rhizome» термін уведений філософами Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі. 
У літературі постмодернізму створено кілька образів-символів на означення філософської категорії  ризоми: бібліотека, лабіринт, супермаркет, текст, словник, енциклопедія тощо.

Рима — співзвучність закінчень слів у віршових рядках.

Римування — характер розміщення рим у вірші. У межах чотиривірша (катрена) розрізняють такі способи римування: парне, або суміжне, коли перший рядок римується з другим, а третій — з четвертим (aabb); перехресне, при якому перший рядок римується з третім, а другий — з четвертим (abab); кільцеве, або оповите, коли одна рима, об'єднуючи перший і четвертий рядки, ніби бере в кільце рядки, пов'язані іншою римою (abba).

Ритм — правильне чергування наголошених і ненаголошених складів у силаботонічній системі віршування.

Риторика — наука красномовства.

Розв'язка — складовий компонент сюжету, вирішення конфлікту (інтриги) епічного, ліро-епічного, драматичного, а іноді й ліричного (сюжетного) твору.

Розвиток дії — розгортання подій, що виростають із зав'язки, своєрідний перебіг розповіді автора про життя, стосунки і дії персонажів.

Рондель — закінчений вірш із 13 рядків, поділених на три строфи. У перших двох по чотири рядки, у третій — п'ять. Перші два рядки цілком повторюються у кінці другої строфи, а перший рядок ще й завершує вірш. 

Роман — великий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, в якому життя людей розкривається на тлі історичних або соціально вагомих обставин.

Роман детективний, або кримінальний (англ. detective novel; нім. kriminal roman) — жанр детективної літератури. Відрізняється усталеною структурою і надзвичайно динамічним і напруженим сюжетом.
Класики детективного жанру: А. Конан-Дойл, В. Коллінз, А. Крісті, Ж. Сіменон, Сан-Антоніо. 

Роман історичний — роман, в основу якого покладено історичний сюжет, що відтворює у художній формі певну епоху, певні історичні події. В ньому поєднані історичні факти та особи з фактами та особами вигаданими. Справжнім творцем жанру історичного роману став Вальтер Скотт. 

Роман морально-психологічний — різновид реалістичного роману, у якому основна увага зосереджена на розв'язанні поставлених письменником моральних проблем, що веде до глибокого психологічного аналізу дій та вчинків героїв. Прикладом можуть бути романи Ш. де Ланкло «Небезпечні зв'язки», Ж.-Ш. Гюїсманса «Навпаки», М. Лєрмонтова «Герой нашого часу».

Роман пригодницький (авантюрний) (фр. roman d'aventures) — роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями. В основі сюжетів пригодницьких романів лежать мотиви пошуку скарбів, викрадення і переслідування, їх пронизує атмосфера таємничості і загадковості.
Серед майстрів пригодницького роману — Дж. Ф. Купер, О. Дюма-батько, Р. Л. Стівенсон.

Роман соціально-психологічний, або соціально-побутовий — різновид реалістичного роману, для якого характерне поєднання глибоко соціального та психологічного аналізів як героїв, так і середовища, в якому вони діють. Яскраві приклади цієї особливості соціального психологічного роману дають твори письменників-реалістів XIX ст. — Бальзака, Стендаля, Флобера, Діккенса, Пушкіна, Тургенєва, Толстого. 

Роман у віршах — різновид ліро-епічного (змішаного) жанру, у якому поєднані особливості і ліричного, і епічного зображень, що веде до багатоплановості художнього світу. Межує з драматичною поемою, віршованою повістю. Поширення набув у XIX—XX ст. Зразки роману у віршах: «Дон Жуан» Дж. Байрона, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Марина» М. Рильского, «Маруся Чурай» Л. Костенко. 

Романс — невеликий за обсягом вірш переважно особистого (любовного) характеру та музичний твір для сольного співу з інструментальним супроводом.

Романтизм — один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.

Рубаї — в ліричній поезії народів Близького Сходу чотиривірш переважно філософського змісту, в якому римуються перший, другий і четвертий рядки.

Рядок — частина віршованого тексту, одиниця вірша, від довжини і структури якої залежить розмір цього вірша.

С

Сарказм — зле, в'їдливе висміювання серйозних вад у характері персонажів, подіях та явищах громадського або побутового життя з тим, щоб викрити їх потворну сутність.

Сатира — 1. У давньоримській літературі написаний гекзаметром поетичний твір, в якому викривалися пороки суспільства. 2. Різке осміяння суспільних вад за допомогою сатиричних засобів 3. Художній твір, в якому здійснюється таке осміяння.

Сентименталізм — напрям у європейській: літературі другої половини, XVIII — початку XIX ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читача співчуття до героїв.

Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х рр. XIX ст. а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Симулякри (від лат. Simulatio - видимість, удавання) - явище, поведінка, предмет, що імітують з будь-якою метою інше явище, поведінку, предмет. Наприклад, акторський образ, декорація, предмети відтвореного реквізиту.

Скриптор – той, хто пише. У текстології постмодернізму поняття, протилежне категорії «автор». «Код, не особистість, анонім», «стадія нуля» (Ю. Кристева). «Носій мови» (Р. Барт). 

Сонет — ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, тобто з двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривірші (терцин) тернарного римування за основною схемою (аbаb аbаb bbd ggd), хоча можливі й іній конфігурації рим.

Співомовка — короткий віршований ліро-епічний твір, часто побудований на якомусь народному анекдоті, приказці або казковому мотиві.

Спондей — у силаботонічній системі віршування заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох наголошених складів.

Стаття — науковий чи публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі чи газет в якому здійснюється досить широке за охопленням матеріалу і порівняно глибоке аналітичні дослідження важливої суспільно-політичної чи літературної теми.

Стиль (від грец. «грифель для писання») — ідейно-художня своєрідність творчості письменника. Відома формула Жоржа Луї Леклерка Бюффона: «Стиль — це людина». Саме зі стилем пов'язується уявлення про цілісність художнього твору, він є втіленням єдності всіх його компонентів (образної системи, художньої мови, жанру, композиції, фабули, ритму, інтонації тощо). Стиль зумовлюється певним змістом, а сам зумовлює форму твору. Можна говорити не тільки про індивідуальний стиль, а й про стиль літературного напряму (течії).

Стопа — в силаботонічному віршуванні — це група складів з певним, незмінним для даного вірша розташуванням у ній одного наголошеного і одного, двох або трьох ненаголошених складі] Від повторення стоп залежить розмір вірша.

Строфа — повторюване в даному вірші поєднання кількох віршованих рядків, зв'язаних мі: собою певною системою рим та інтонацією або за змістом, а також відділене від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками.

Строфоїди — частини віршованого тексту, що мають різну кількість рядків.

Сюжет — організована в життєво правдоподібну картину система подій за участю певні персонажів.

Т

Тавтологія — повторення одного й того ж слова, однокореневих чи близьких за значенням, щоб з більшою силою виразити щось важливе у висловленій думці.

Твір-антиутопія — жанрова форма, народжена дійсністю XX ст., Такий твір є попередженням; у ньому майбутнє (з ознаками сучасності) зображується як небажане, як те, чого слід уникнути. Цим антиутопія відрізняється від утопії, яка передбачає художнє втілення ідеалу (найчастіше суспільно-політичного) і з його позиції засуджує сучасність. Антиутопія є своєрідною художньою перевіркою політичних або наукових концепцій з метою вияву їх хибності (Євгеній Замятін «Ми», Володимир Набоков «Запрошення до страти», Джордж Оруел «1984»).

Театр абсурду – загальна назва драматургії  поставангарду 1950-1970-х рр. Головними представниками театру абсурду є Е. Іонеско, С. Беккет, Е. Олбі. Типовий герой літератури абсурдизму переконується в тому, що причин для існування не існує взагалі і що людиною керує незрозуміла сила. Однак вона не здатна відмовитися від пошуків пояснень та виправдань світу й сенсу власного буття в ньому. Самотність, відчуття абсурдності життя, туга за реальними духовними цінностями в літературі абсурдизму завжди є ознаками персонажів, які існують поза світом реальної історії.

Тема — це коло життєвих явищ, відображених у творі у зв'язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема — узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться у всьому творі.

Темп — швидкість читання або мовлення. Буває повільний, середній та швидкий.

Терцина — в поезії строфа, що складається з трьох рядків, де 1-й римується з 3-м, а 2-й — з 1-м уже наступної терцини.

Тип — образ — персонаж, в якому відбиваються риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, а він при цьому залишається яскраво індивідуальним, неповторним.

Травестія – перенесення героїв і сюжетів у невластиву для них обстановку для створення комічного ефекту.

Трагедія — драматичний твір, де зображуються нерозв'язні моральні проблеми, що призводять, як правило, до загибелі героя (героїв) (наприклад, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого).

Трагічне — естетична категорія, яка зобов'язана своєю назвою жанру трагедії. Визначає ту особливість світовідчуття і світобачення, що тяжіє до постановки проблем, вирішення яких потребує крайнього напруження сил і навіть загибелі героїв.
Трагічні ситуації і колізії можуть траплятись не тільки в трагедіях, але й в епічних і ліричних творах. 

Троп — слово або вираз, вжитий у переносному, образному значенні.

У

Уособлення, або Прозопопея — різновид метафори: зображення неживих предметів або абстрактних явищ із наданням їм властивостей живих істот.

Усмішка — різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру усмішки — в поєднанні побутових замальовок з частими авторськими відступами, в лаконізмі й дотепності.

Усна народна творчість — це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Ф

Фабула — основні події міфу, легенди, художнього твору, викладені без додаткових деталей.

Фейлетон — художньо-публіцистичний жанр літератури, в основі якого лежать реальні факти, які зображено в сатиричному або гумористичному плані.

Футуризм (від лат. «майбутнє») — літературна течія, що виникла в Італії напередодні першої світової війни. Футуризм проголошував повний розрив із традиційною культурою, утверджував естетику сучасної урбаністичної цивілізації. Для нього характерним є прагнення передати зафіксований свідомістю пульс технізованого інтенсивного життя, миттєвої зміни подій і переживань. Російський футуризм як самостійний напрям виник у 1910 р. Його маніфестом став альманах «Ляпас громадському смаку» (1912), з яким виступили Володимир Маяковський, Велимир Хлєбніков, Давид Бурдюк» Пильна увага до форми, звернення до особливої мови поєднувались у футуристів з протестом проти буржуазної культури.

Х

Характер літературний — це зображення письменником у художньому творі людини з властивими їй індивідуальними рисами, які зумовлюють її поведінку, ставлення до інших людей, до життя.

Хаосмос − поняття постмодерністської філософії, що фіксує особливий стан середовища, що не ідентифікується однозначно ні в системі опозицій хаос – космос, ні в системі відліку сенс – нонсенс). Термін «хаосмос» уведений Д. Джойсом (роман «Поминки за Фіннеганом» (1939) як продукт змішування понять хаос, осмос, космос.
(Від грец. χάος – хаос, прірва; від грец. ώσμός – осмос, штовханина, тиснява: процес дифузії розчинника з менш концентрованого розчину в більш концентрований розчин; від грец. κόσμος – космос, устрій, порядок, світ, Всесвіт).
 Це своєрідна модель світу, що накладається як матриця на будь-який рівень життя сучасного суспільства: соціум, економіку, політику, культуру, літературу.

Хорей, або Трохей — у слабо тонічному віршуванні — це двоскладова стопа з наголосом на першому складі.

Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснований на ньому.

Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять.

Художня асоціація — зв'язок уявлень, коли одне з них у людській свідомості викликає низку інших, інколи ірраціональних (чистий — божественний), контрасту (добро — зло), суміжністю в часі (весна — цвітіння) чи в просторі (поле — жито) і постає як наслідок естетичного освоєння дійсності.

Художня деталь — засіб словесного та малярського мистецтва, який полягає у виділенні особливо значущого елементу художнього образу. Через художню деталь виявляється спосіб художнього мислення письменника, поета. Художня деталь може бути речовою, портретною, пейзажною, інтер'єрною, психологічною, мовною. Може перетворюватись в образ і символ. 

Ц

Цезура — пауза, яка ділить довгий віршовий рядок на пів-рядки чи дрібніші частини і тим підкреслює інтонацію, надає довгому рядку чіткішого ритмічного звучання.

Цитата (нім. Zitat, від лат. cito – викликаю, проголошую, називаю) –  це більш чи менш дослівно наведений у тексті уривок з претексту, яким може бути висловлювання іншого мовця або попереднє висловлювання автора цього ж тексту (автоцитата). У літературних творах цитати бувають передтекстовими (епіграф), внутрішньотекстовими (цитування мовлення персонажів у авторській мові) і міжтекстовими – чужими висловлюваннями, які вводяться з посиланнями на джерело (явна цитата), або ж – частіше – без посилань (прихована цитата), у зумисне зміненій формі (невласне пряма мова, парафраза, алюзія, ремінісценція, стилізація, травестія, пародія) і виконують інтертекстуальну функцію (збагачення семантики тексту відлунням інших текстів, стилів, жанрів).

Щедрівка — жанр величальних календарно-обрядових пісень, що виконуються під Новий рік на Щедрий вечір.

Я

Ямб — у слабо тонічному віршуванні двоскладова стопа з наголосом на другому складі.