Уривки з поеми Лонгфелло "Пісня про Гайявату""
ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО
ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ
(Уривки)
Там, де плеще Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Оселилася Нокоміс.
За її вігвамом, ззаду,
Темний ліс стояв стіною,
Вічно темні нетрі сосон
І ялин в червоних шишках.
Перед ним прозорі хвилі
На пісок лилися з шумом.
В лиску сонячнім горіло,
Як в огні, Велике Море.
Тут Нокоміс доглядала
І виховувала хлопця...
Тут зробила і зв'язала
Із кори йому колиску,
Намостила моху в неї,
Трав болотяних підклала
І гойдала Гайавату,
Промовляючи суворо:
«Ева-ія, совенятко,
Що там світиться в вігвамі
І чиї блищать там очі?!
Ева-ія, совенятко!»
Показала танець смерті
В час північний, в час зимовий,
Вояків відважних тіні,
Чорні тіні в зброї, в перах,
Показала Гайаваті
Путь всіх привидів і духів —
Білу путь на темнім небі,
Повну привидів і духів.
Так навчилося хлоп'ятко
Розуміють пташину мову
І узнало всі їх тайни:
Як вони звивають гнізда,
Як живуть вони зимою.
Часто з ними розмовляло,
Звало всіх: «Мої курчата».
Потім став він розуміти
Мову звірів і дізнався
Про ім'я їх, про їх тайни:
Де ховає горішки білка,
Чом така моторна сарна,
А Вабассо — полохливий,
Часто з ними розмовляв він,
Звав «братами Гайавати».
Пронеслись літа дитинства,
Ось і виріс Гайавата,
Гри і забавки дитячі,
І старих глибокий досвід,
Полювання і роботу —
Все збагнув і зрозумів він.
Про свого, бувало, батька
Він розпитує Нокоміс...
І Нокоміс розказала
Все онукові, що знала.
Розказала про Венону,
Про її прекрасну вроду,
Як її лукаво зрадив
Віроломний Меджеківіс...
І, як вугіль, загорілось
Гнівом серце Гайавати.
Я провідати його хочу
В Царстві Західного Вітру
Біля брами, там, де Захід».
Обережна Нокоміс
Говорила Гайаваті:
«Не ходи, о Гайавато,
В Царство Західного Вітру:
Він уб'є тебе лукавством
І загубить чарівництвом».
Так ішов він далі, далі,
Все на Захід, все на Захід.
І прийшов до Гір Скелястих
В Царство Західного Вітру,
Де сидів на верхогір'ях
Всіх Вітрів Владика дужий,
Стародавній Меджеківіс.
Дні проходили в розмовах.
Меджеківіс все минулим
Похвалявся Гайаваті,
Хваставсь мужністю своєю
І пригадував пригоди
Та свою страшну відвагу,
Говорив, що він до смерті
Заворожений навіки.
Мовчки слухав Гайавата,
Як хвалився Меджеківіс,
Із усмішкою терпляче
Перед ним сидів і слухав.
Ні погрозою, ні рухом,
Ні єдиним навіть словом
Гайавата не озвався!
Та, як вугіль, розпікалось
Гнівом серце Гайавати.
І озвався Гайавата:
«О лукавий «Меджеківіс!
Ти се люто вбив Венону,
Ти зірвав весняну квітку,
Розтоптав її ногами!
Признавайся, признавайся!»
І признався Меджеківіс,
Тихо голову він сиву
Опустив з глибоким смутком:
Що ж, мовляв, я винен, сину.
Грізно глянув Гайавата,
Швидко встав, і в ту ж хвилину
Руку він заніс на скелю В рукавиці,
Мінджікевон. Розломив її верхів'я,
Розтрощив її на скалки
І почав на батька кидати.
І, як вугіль, розпеклося
Гнівом серце Гайавати.
І почався бій смертельний
Між Скелястими Горами.
Сам Орел Війни могутній
Знявся з клекотом і криком,
З диким криком сів на скелі
І почав крилом він бити.
Наче дерево у бурю,
Розрізав комиш повітря,
Наче град, летіло з скелі
З тріском, гуркотом каміння.
«Годі, годі, Гайавато! —
Крикнув голосно нарешті. —
Ти мене безсилий вбити!
Смерть безсмертного не займе!
Я хотів лише дізнатись
Про твою відвагу — силу,
І ти вартий нагороди.
Повернись в свою країну,
До свого вернись народу
І живи, працюй з народом!
Ти річки розчистить мусиш,
Обробити йому землю,
Вбити всіх страховищ диких,
Вбити всіх гадюк — Кінебік,
Як убив я Міше-Мокву,
Велетенського Ведмедя.
А коли твій час настане
І засяють над тобою
Очі Погока із ночі,
Поділю з тобою царство,
І царем тоді ти станеш
Над Ківайдіном навіки».
І на Схід, у рідну землю,
Йде веселий Гайавата,
Він забув про гнів пекельний,
Він забув про помсту люту...
Йде в свій край, і все навколо
Його радістю вітає.
Тільки раз на мить загаявсь,
Тільки раз він зупинився,
Щоб купить в краю Дакотів
Гострих клюг собі на стріли.
Там, в долині, де сміялись
І летіли вниз, в безодню,
Між зеленими дубами
Водоспади Міннегаги.
Жив старий Дакот суворий.
Він робив до стріл голівки
І клюги із халцедону.
Молода дочка жила з ним,
Прудконога, наче річка,
І примхлива, наче бризки
Водоспадів Міннегаги.
У очах, як вугіль, чорних
Світло й тіні в неї грались,
А свавільний ніжний голос.
То дзвенів веселим сміхом,
То палким, дражливим гнівом.
Батько в шану водоспадів
Дав ім'я їй — Міннегага.
Хто розкаже, що ховає
Молоде юнацьке серце,
Хто б сказав, про що в дорозі
Мовчки марив Гайавата?
Все Нокоміс розказав він,
Як додому повернувся,
Про двобій і про розмову
З Меджеківісом могутнім.
Та про дівчину, про стріли
Не промовив він ні слова!
Двох мав друзів Гайавата,
Двох незмінних вірних друзів.
Серце, душу Гайавати
Знали в радощах і в горі
Тільки двоє: дужий Квазінд
І музика Чайбайабос.
І до їх вігвамів стежка
Не вкривалася травою.
Плітки, брехні і намови
Не могли їх посварити
І зробити ворогами.
Тільки втрьох вони братались,
Щиро радилися вкупі
І ділилися думками.
Всі вони хотіли щастя
Всім країнам, всім народам.
Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Стала там стара Нокоміс
І до хмар на захід сонця,
До вечірніх пурпурових,
Простягла сердито руку.
«Там живе Ворожбит лютий,
Меджісогвон — Дух Багатства,
Той, кого Пером Перлистим
Називають всі народи.
Він се вбив лукаво батька,
Коли з місяця на землю
Той спустивсь мене шукати
І розшукував усюди.
Се ворожий Меджісогвон
Посилає нам хвороби,
Посилає лихоманки,
Білим дихає туманом
І смертельним паруванням
Трясовин гнилих і вогких.
Лук візьми свій, Гайавато!
Гострих стріл візьми з собою.
І березову пірогу...
Жовтим жиром Міше-Нами
Боки їй намаж, щоб легше
Поплила вона по багнах.
І убий ти душогуба,
Злого ворога Нокоміс,
Злого ворога народу!»
Швидко вийшов Меджісогвон
Із Перлистого вігваму,
Швидко вийшов він, могутній,
І високий, і плечистий,
Мовчазний, страшний, похмурий,
З голови до ніг у зброї
І оздобами покритий.
І почався бій великий,
Бій невиданий під сонцем,
Він удосвіта почався
І смерком лише скінчився,
Бо даремно гострі стріли
Об перлистий панцир бились.
Коли враз зелений дятел
Закричав до Гайавати:
«Цілься в тім'я, Гайавато!
Просто в тім'я вдар стрілою,
В корінь довгих кіс удар ти,
Тільки там стріла застряне».
А за першою стрілою
Полетіла раптом друга.
А остання понеслася
Легше всіх — і Меджісогвон,
Наче іскри, вгледів очі,
Вгледів іскри — очі смерті.
І підтятий, непритомно
Впав могутній Меджісогвон
І не встав уже ніколи.
Там, на березі, чекали
Вже давно його Нокоміс,
Чайбайабос, дужий Квазінд;
А народ зустрів героя
Співом, криками, танками:
«Слава, слава Гайаваті!
Ворожбита переміг він,
Той не встане більше, лютий!»
Зимо, зимо! Люта зимо!
Завірюхи і морози!
Що не день, то крига товща
Все вставала на озерах.
Білий сніг все більше й більше
Замітав степи і луки.
Ледве-ледве із вігваму,
Густо вкритого снігами,
Міг пройти у ліс мисливець!
Був страшний, як привид, білий,
Ліс блискучий і пустельний,
І від голоду, морозу
Зомлівав мисливець в лісі
І в снігах, зомлівши, гинув.
Знов в вігвамі Гайавати
Оселилося два гості,
Також мовчки і похмуро,
Увійшли в вігвам спокійно,
Сіли побіч Міннегаги
І запалими очима
Уп'ялися хижо в неї.
І один сказав їй: «Бачиш —
Бюкадевін я! Я — голод».
А другий сказав їй: «Бачиш —
Я гнітючка — Акозівін!»
І від слів страшних, від зорів
Бідне серце Міннегаги
Затремтіло, стислось жахом,
Не сказавши, впала в ліжко.
Як шалений в ліс понісся
В мокасинах Гайавата,
Зціпив зуби, затаїв він
В серці біль страшної туги
І летів, і краплі поту
На чолі його змерзались.
«Нітчі-Маніто! — він крикнув,
Журно глянувши угору,—
Всемогутній, милосердний!
Дай нам їжі, бо загинем,
Їжі дай для Міннегаги —
Умирає Міннегага!»
Ось він вбіг в свою оселю
І угледів, як Нокоміс
Заливається сльозами.
Вгледів він і Міннегагу
Нерухомою на ліжку...
Понад річкою в долині,
Над заметеною снігом,
Дід сидів в своїм вігвамі,
Дід старий, сумний, самотній.
Вугіль попелом вже взявся,
Вже вмирав огонь поволі,
Як нечутно показався
Молодий юнак в вігвамі.
«О мій синку,— дід озвався,—
Як приємно бачить гостя!
Сядь, нежданий, та погрійся,
До вогню посунься ближче.
Будемо разом світу ждати.
Ти мені свої розкажеш
Дивні зустрічі — пригоди,
Я свої: в житті зробив я
Не одне велике діло».
Він сказав, що бачив море,
Більше, ніж Велике Море,
А вода така солона,
Що ніхто не може пити.
«По тому,— сказав він,— морю
Йшла кудись пірога дивна,
Плив кудись крилатий човен:
Та великий — більше гаю,
Та високий — вище сосон!»
«І пливли на човні Люди,—
Так сказав він,— на пірозі
Я сто лицарів угледів,
І були, неначе в крейді,
Вояків обличчя білі,
Підборіддя ж їх, на диво,
Покривалося волоссям».
Тут уже над бідним Ягу
Стали голосно знущатись.
«Ко! — кричали. — Ко! — сміялись,—
Хто ж тобі повірить, Ягу?!»
Гайавата не сміявся.
Він на жарти і насмішки
Їм одказував суворо:
«Ягу нам говорить правду:
Бачив я видіння дивне,
Бачив я крилатий човен,
Бачив я колись чужинців
Блідолицих, бородатих,
Із країн далеких Сходу,
Царства Засвіту ясного.
Бачив я велике військо
Невідомих нам народів.
Заселивши всі країни,
Йшли вони кудись на Захід.
Хоч були їх різні мови,
Та одно в них серце билось
І кипіла неупинно
Їх палка, весела праця.
Потім вже видіння інше
Пропливло переді мною,
Бачив я, що гинуть наші
Племена в боях кривавих,
В ворожнечі між собою,
Всі забувши заповіти.
І простяг до неба руки
В знак сердечного привіту,
І з усмішкою ясною
Ждав їх мудрий Гайавата.
Ждав, поки під човном раптом
Захрустить піщаний берег,
І наставник блідолицих
На піщаний берег вийде.
І покликав Гайавата
Всіх гостей в свою оселю,
Посадив їх там на шкурах
Горностаїв і бізонів,
А Нокоміс подала їм
Їжу в мисках із берези,
Воду в корчиках із липи
І Поквану, Люльку Згоди.
І напутник блідолицих
Одповів їм, що прийшов він
Розказати всім народам
Про святу Марію-Діву,
Про її Ісуса-Сина,
Розказати, як в дні минулі
Він прийшов на землю з неба,
Як Він жив, навчав, молився,
Як народ, проклятий Богом,
На хресті розп'яв Ісуса,
Як Він знов воскрес із мертвих,
Знов ходив з учениками
І з землі ввійшов у небо.
Тихо вечір наближався,
Відсвіжав палке повітря,
І пускало сонце стріли,
Пробивало пущі лісу.
Спали гості Гайавати
В тихій сутіні вігваму.
І підвівся Гайавата,
І з Нокоміс попрощався.
«Я іду, о мій народе!
Я відходжу в край далекий,
І багато зим і весен
Прийде знов і знову зникне,—
А тебе я не угледжу.
Та своїх гостей — чужинців
Залишив я у вігвамі.
Ви їх слухайтесь, о друзі,
Слову мудрості навчайтесь,
Бо послав їх в нашу землю
Гітчі-Маніто Могутній».
Так в рожевій млі вечірній
В сяйві гаснучого сонця
Зник навіки Гайавата,
Одійшов у край Поніма,
В край Ківайдіна далекий,
В Землю Праведну Блаженних,
У життя щасливе, вічне!
З англійської переклав Олександр Олесь.