Поезія Волта Вітмена
Волт Вітмен
«О капітане!»
О капітане! Батьку! Страшна скінчилась путь!
Всі бурі витримав наш корабель, сміливців лаври ждуть.
Вже близько причал, і радо кричать нам люди, і дзвони дзвонять,
І дивляться всі на могутній кіль, на бриг одважний і грізний.
Але... О серце! Серце! Серце!
О кров червона! Кров!
Де батько впав на палубі,
Упав і захолов!
О капітане! Батьку! Встань і кругом подивись!
Для тебе дзвони й горни звучать, для тебе стяги звились,
Для тебе квіти, й вінки в стрічках, і натовп на узбережжі,
Тебе, колишучись, кличе він, тебе побачить жадає!
О, зляж мені на руку!
Який це сон зборов
Тебе, о батьку мій, що враз
Ти впав і захолов?
Мій капітан безмовний, уста німі, похололі,
Не чує він моєї руки, лежить без пульсу, без волі.
В порту безпечно стоїть корабель після тяжкої дороги.
Скінчив наш бриг шалений біг, добився перемоги!
Дзвоніть, радійте, береги!
А я в жалобі знов
Піду туди, де батько мій
Упав і захолов.
Геть розмови про війну!
Геть розмови про війну! Геть і війну саму!
Зникни назавжди з-перед очей моїх вражених,
видовище почорнілих знівечених трупів!
Це розгнуздане пекло й потоки крові — вони для
диких тигрів та вовків із висунутими
язиками, а не для людей із розумом!
Свій похід натомість починай, Індустріє!
Виводь свої безстрашні армії, Техніко!
Свої вимпели, Праце, випускай на вітер!
Сурмú в свої горни голосно й дзвінко!
Переклад В. Мисик
Ефіопія вітає прапор
Хто ти, стара, скажи нам? Ти тінь чи ти людина?
Тюрбан на білій вовні, кістляві босі ноги.
Чом прапор наш вітаєш, уставши край дороги?
(Під соснами рідкими у Кароліні йшли ми,
I от ти вийшла, чорна, з похиленої хати,
Де вів до моря військо наш генерал завзятий).
«Літ сотня, пане, буде, коли недобрі люди
Мене в батьків забрали на муки та на горе,
Як лютий рабовласник повіз мене за море...»
Лиш це вона сказала — і цілий день стояла,
Хитаючи тюрбаном, поводила очима
I прапори вітала, що пропливали мимо.
Що знаєш ти, о жінко, стара, страшна чужинко?
Чом ти своїм тюрбаном здивовано хитаєш?
На те, що бачиш нині, чи те, що пам'ятаєш?
Пісня про себе (уривки)
1
Славлю себе!
І те, що приймаю я, приймаєш і ти,
Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.
Я байдикую і тішу душу свою,
Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи
травинок літніх.
Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту,
з цього повітря.
Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,
а їхні також від своїх,
Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров’ї
І сподіваюся не скінчити до самої смерті.
Віри та школи в занепаді,
Хоч їх не забули,
Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.
Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,
Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.
6
Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простягши, дитина
спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав’я надій.
Може, це хусточка Бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували,
і говорили: — Чиє?
Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко рослинне.
Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народів і білих,
Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную,
однакове й у них беру.
А нині трава мені видається волоссям, не стятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,
Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,
вирваних з матерніх лон,
Нині сира земля для них — матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.
О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих
і юнок,
натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних
з матерніх лон.
Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смерті немає,
І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає
попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з’являється знову.
Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,
Померти — це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.
Перекладач - Світлана Хміль